Інтернет-портал української культури Кубані

Понеділок
19.08.2019
21:25
Вітаю Вас Гість | RSS Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту

Новинки бібліотеки
[25.06.2017]
Кирий О. Адыгейский ... (0)
[22.01.2017]
Кирий П_Украинская м... (0)
[05.12.2016]
Спиридон Добровольсь... (0)
[19.03.2015]
Іванис В. Стежками ж... (0)
[07.03.2015]
Український тиждень ... (0)
[26.11.2014]
Козак Мамай (0)
[11.10.2014]
Жарко Я. Баштанник (... (0)
[24.09.2014]
Петлюра С. Секретні ... (0)

Архів записів

Пошук

Запрошуємо!

Головна » 2012 » Липень » 2 » Мовознавство
11:09
Мовознавство
Українська літературна мова та мова Кубанщини

Пропанована стаття українського мовознавця 20-х років, представника "розстрілянного відродження" Івана Шалі буде цікавою для тих, хто займається дослідженням чи просто має інтерес до кубанського діалекту української мови. Нею ми продовжуємо публікацію низки статей про "балачку". Однак треба зауважити, що на даний момент основний пафос статті, тобто необхідність ведення усієї освіти та діловодства на українській мові через роки русифікації, вочевидь, втратив свою актуальність, як і теза іншого репресованого мовознавця М. Садиленка "Стійкість кубанської мови". Текст подається за статтею у журналі "Пам'ятки України" (2005, №3-4)

[...]Першою ознакою вільного національного життя колись поневоленого народу є його рідна мова, запро¬ваджена в державних установах, суді, в школах різних типів, в громадських організаціях та інституціях, вільно вживана в усіх проявах життя приватного й публічного. Таку ознаку ми й спостерігаємо в національних республіках, що входять у склад Союзу, але в окремих республіках, найбільше в РСФРР, подибуємо й таке явище, що який-небудь нарід - меншість проти основної національності республіки, взятої в цілому, хоч і живе компактними масами і в місцях свого поселення становить абсолютну більшість, все ж формами свого громадсько-культурного життя щодо мови або зовсім не відійшов від старих дореволюційних форм, або відійшов дуже мало.
Саме в такому становищі українці Північнокавказького краю, зокрема Кубанщини. За останнім переписом 1926 року, українців у Кубанській окрузі 915 402, що ста¬новить понад 61% всього населення1. Такий високий відсоток українців в окрузі безперечно говорить за те, що мовою державного й громадсько-культурного життя на Кубанщині мусить бути мова українська, а проте україн¬ську мову запроваджено тільки по школах 1-го ступеня, та й то лише в 28% всієї шкільної сітки (шкіл II ст[упе-ня] з українськими групами всього 5). Про вживання ук¬раїнської мови по закладах політосвітніх майже не дово¬диться говорити, бо українських лікгіунктів тільки 35 на 458, хат-читалень, в яких почасти робота ведеться й українською мовою, - 25 на 201 (відомості за 1927 рік).
В державних інституціях, в суді, в громадських різних установах, на прилюдних виступах української мови не вживають, користуються тільки з російської.
Які ж причини такого становища? Таких причин можна вказати дві. Перша й найголовніша - не пере¬житі ще традиції великодержавного російського націо¬налізму, що заважають місцевим робітникам, особливо неукраїнцям, вірно підійти до практичного розв’язан¬ня національної справи на Кубанщині в дусі постанов XII партійного з’їзду. Друга - непорозуміння з ук¬раїнською мовою.
От на ці останні непорозуміння ми й звернемо ува¬гу в дальших рядках цієї статті.
В державних установах, школах, в громадському житті вживають звичайно літературну мову даного наро¬ду. Отже постає питання: яка мова мусить бути за літера¬турну на Кубанщині - чи та, що нею користуються на Ук-  раїні, чи для Кубанщини треба створити зовсім нову літе-ратурну мову на основі кубанських говорів? Так ставлять питання здебільшого росіяни, виходячи з неперевіреної. заснованої на цілком безпідставному припущенні, думки, що кубанці, живучи окремо від решти українців, так змінили свою мову, що вона вже майже не українська. Цієї думки додержуються дехто й з кубанських українців і висновок з неї роблять, звичайно, такий, що для ку¬банців українська літературна мова не годиться.
Крім того, про українську літературну мову серед багатьох кубанців поширена думка, що вона не народ¬на, „галицька”, штучна мова, пішла від інтелігентів, а через те й незрозуміла українцям так Кубанщини, як і Наддніпрянщини.
Розгляньмо ж за чергою зазначені думки.
Про мову кубанську як неукраїнську говорять ті. хто не знає ні мови кубанської, ні народної української, хто навіть не дав собі труду подумати, чи могли взагалі кубанці гак змінити свою мову, щоб стала вона неукра¬їнська.
А тим часом дуже прості міркування доводять, що так не могло бути. Пройшло тільки 136 років, як запо-1 рожці переселились на Кубань, а цього часу за звичай¬них умов розвитку мови далеко не досить, щоб мова стала зовсім іншою, не тією, якою була перед тим. Над¬то радикальних змін у мові кубанців не могло бути ще й тому, що ввесь час, починаючи з першого переселен¬ня запорожців і до наших днів, між кубанцями й реш¬тою українців був живий мовний зв’язок через пізні¬ших переселенців з України.
Перше переселення запорожців було 1792 року. Тоді переселилось щось коло 17 тисяч. Далі переселен¬ня розгорнулося так (беру тільки найголовніші дати): 1794 р. із „Екатиринославскогонаместничества” 4 840 душ, 1808 р. із колишніх губерній Полтавської й Чернігівської - 23 088,1820 року знову з тих самих гу¬берній - Полтавської й Чернігівської - 25 000 душ,* 1848 р. з губерній Полтавської, Чернігівської й Хар¬ківської дві тисячі родин (7 787д[уш]), 1863/64 р. пере-селено українське Озівське військо - колишні запо¬рожці, що, як зруйнована була Січ, переселилися в Ту¬реччину, а потім, року 1828, знову повернулися до Росії. Було їх 14 081 родина (щось 49 280 душ).
Це відомості про найголовніші організовані пересе¬лення, які провадила влада, щоб підсилювати перших поселенців і поповнювати їхні втрати в боротьбі з чер¬кесами, а з 1868 року, коли дозволено городовикам на¬бувати садибні будівлі на козачих землях, за п’ятнад¬цять років переселилось, як каже Щербина („КраткаяисторияКубанскогокрая”) 250 000 душ, найбільше з .южнорусскихгуберний”.
Ці дані не дають повної картини колонізації Кубанщини, вони тільки показують, що не було мовної ізо¬ляції українців Кубанщини від решти українців, на¬впаки - ввесь час був живий мовний зв’язок.
Цими міркуваннями можна б і обмежитися, але їх не досить буде для тих, у кого твердо засіла думка про окремішність мови кубанців від мови решти українців, тому треба розглянути основні риси кубанських говірок і порівняти їх з рисами говірок України.
Українська мова поділяється на два наріччя - північне й південне. Південне наріччя ще поділяється на дві групи говорів: говори західні й східні. До ос¬танніх, цебто південно-східних, належать і говори ку¬банські. Укажемо деякі з основних рис, що характери¬зують кубанські говори, взяті в цілому, й відрізняють їх від говорів північних українських (усі ці риси будуть властиві й говорам південно-східним українським):
1. У нових закритих складах, цебто в тих складах, що мають на кінці приголосний звук і що з’явилися внаслідок зникнення при певних умовах (у другій половині XII в.) неповноголосихголосівокъ та ь і зміни звука и в й (слова печь, воль, моидо другої по¬ловини XII ст. були двоскладові - пе-чь, во-ль, мо-и - з закінченням на голосні звуки; коли ж перестали ви¬мовляти ъ та ь, а и змінилось на й, ці слова стали од-носкладові і закінчення мають на приголосний звук) - замість стародавнього звука о буде звук і - кінь, двір, ніс, рідний, старість, жалібно, війна, мій (в пів¬нічному наріччі в цьому випадкові матимемо: коли на о не падає наголос, то воно залишається - старость, пойшов, жалобно, война-,коли ж наголос на о падає, то замість нього будуть або двозвуки, або го¬лосні - у, е, и, і - куонь, двуер, муой, нуис, рюідний(або кунь, двур, мий, нис).
На місці старого звука е в такому ж положенні бу¬де так само звук і - привіз, нівроку, кремінь, піч
(в північному наріччі - без наголосу - е, під наголо¬сом - двозвуки або і - невроку, кремень, матер, при-вюез, нюос, піеч).
2. На місці колишнього Ѣ завжди буде і - пісок, тінь, собі, біда (у північному наріччі під наголосом - іе, без наголосу - е або и - писок, але піески, біег, але бе¬жишьабо бижить; беда, бида, але біедни).
3. На місці колишнього ненаголошеного е носового з’являється звук а (на письмі означаємо цей звук літе¬рою я) - колодязь, дев’ять, пам’ять, носять, люблять (в північному наріччі тут буде е і перед ним приголосні тверді - колодезь, пометь, деветь, носеть, любеть).
4. В іменниках середнього роду з подвоєними при-голосними закінчення -я — життя, весілля, волосся (в північному -є - життє, весіллє, волоссє).
5. Звук е без наголосу вимовляється як и (і) або близько до нього - сило, пичириця, знаїмо (в північно¬му - е: село, печериця, знаємо).
6. В закінченні називного відм[інка] множини при-кметників звук і - добрі, гарячі, батькові (в північному и - добри, гарячи, батько ви).
7. Закінчення давального відм[інка] іменників чо-ловічого] роду -ові, -еві (-єві) - батькові, коневі, краєві (в північному наріччі -у (-ю) - батьку, коню, краю).
8. Нові форми першої особи теперішнього часу - очистю, ходю, крутю, просю, возю (в північному - старі - очищ, ходжу (хожу), кручу, вожу, прошу).
9. Закінчення третьої особи одн[ини] в дієсловах з наростом и, і - буде -е - говоре, ходе, носе (в північно¬му - -ить- ходить, говорить, носить).
Як сказано вище, всі ці риси, що характеризують кубанські говори, взяті в цілому, властиві й говорам південно-східним українським. Але як на Кубанщинупереселювались люди з різних місцевостей України, то подекуди на Кубанщині можна зустріти риси, харак¬терні для північного наріччя або для говорів пере¬хідних від північного до південного наріччя. По деяких станицях переселенці з Чернігівщини або північної Полтавщини ще й досі кажуть кунь, двур, поиіов, война. Подекуди зустрічаємо вимовляння життє, волоссє, насінне. Часто зустрічаються форми коню, батьку, а та¬кож добрилюди, очиїиу, хожу, прошу, ходить, носить.
Ні мова Південно-Східної України, ні мова Кубан¬щини на всій території свого поширення не тотожні в усіх дрібницях, а розпадаються на ряд говірок з незнач¬ними відмінами. Говірки Кубанщини вивчені ще дуже мало, але випадкові спостереження над мовою меш¬канців різних місцевостей Кубанщини показують, що ті дрібні особливості, які відрізняють одну від одної говірки різних місцевостей, такі самі, як і в говірках Південно-Східної України. Як на особливість кубансь¬ких говірок можна б указати на м’який звук ч (чі, чю-жий, чясто), але він зустрічається тільки подекуди.
В „ТрудахСеверо-Кавказской ассоциации научно- исследовательских институтов”2надруковано „Описа¬ние говора станицы Пашковской”3 В. Чистякова. В цьо¬му описі не вказано жодної риси, якої б ми не могли
знайти в більшості чи значній частині говірок Південно- Східної України, коли, може, не лічити однієї: в інфіні¬тиві („інфінітив” за старою російською термінологією - „неопределенноенаклонение”) в закінченні поруч з м’яким т (робить, говорить), зустрічаються іноді й т тверде {ходит, носит).
Досі ми розглядали кубанські говірки найбільше з погляду їх звукового складу. Що ж торкається словарно¬го матеріалу, яким орудують кубанці, то треба сказати, що зберігся від ледве чи не краще, ніж на Україні. У мові кубанців трапляється чимало архаїзмів, що па Україні уже забуті. Тих, хто цікавиться цією стороною кубансь¬ких говірок, відсилаю до статті М.Садиленка„Устойчи¬вость кубанского языка”4, цій справі присвяченої.
Для тих, кому мало що говорять ріжні філологічні докази, а більше важать безпосередні враження від жи¬вої мови, наведу записи з народних уст, взяті з Кубан-щини й Південно-Східної України.
„Хіба це тиепер стеипи! От тих стеипів, шо колись були, осталось одно названіє. Чорноморські стеипи колись були по-криті густою тирсоУю та ковилою. По стеипах росли теирни. А вовків по теирнах була тьма-тьмуща. Ськрізь, куди тільки1' око сягало, видно було як хвилює'ться пи°рій та ковила. Ви¬соченний ріс буркун. Сіно косили ние таке, як тиепер косять. Тиспер, де й є ще сінокоси, так це ни° сінокоси, а одно неища-стя. Трава була сочна й сильна. Як зацвіте було степ, так ниеналюбує'сся! І яких тількиецвітів і ние було: і щеибрець, і во¬ронець, і кашка; по балках росла де"рсиза, ота то цвіте жов- тим-жовтим, може й ви її знає’те. Звіру всякого було до ги¬белі. По стенпах чабани пасли отари овець. Я зараз ниепом¬ню, скільки*-’ було штук овець в отарі, но помню, шо дуже ба¬гато, іпось не стільки0 тисяч. Це, шотиепер називають отаро->’ю, колись звали кущанкоую. Та тиепер ніде й пасти такі венликі отари: всі стеипи зорані, а де остався клунчикнис ора¬ний, так там росте тількиекуранда та пірчак”.
(Виривок із оповідання старика станиці Уманської. Записав студент Кубанського] педагогічного] інсти¬туту Шавлач).
„...От як поросходились вони, він виліз та помацки-по¬мацки найшов той камінець, помазав там, де були очі - так і єсть: найшлись очі. Він тоді пішов та прямо у ту слободу, де чорт криницю забив. Приходе, аж там б’ютьця та ріжутьця. - Чого це ви, - пита. - Та була, - кажуть, - у нас криниця, а те¬пер якийсь лиходій затаскав її, так це ми поміжду собою ви¬нуватця шукаєм. - Що дасте? Я вам очистю. - Ті люде раді, дають йому тисячу”.
(Із запису 1890 р., Олександрівський повіт Катери-нославської губернії).
Порівняння між собою наведених записів, як і все раніш сказане, доводить, що мова кубанська - та сама українська мова, що й у Південно-Східній Україні. А звідціля випливає висновок і про літературну мову: кубанські українці для своїх культурних потреб мо¬жуть користуватися з тієї ж самої літературної мови, що й південно-східні українці УСРР, бо ті незнанні особливості, що їх можна вказати в говірках кубансь-ких проти говірок південно-східних українських, не дають підстав говорити про потребу окремої літера¬турної мови для Кубанщини. Багато російських говорів мають далеко більше і значніших особливостей проти московського говору - основи російської літера¬турної мови, ніж говори кубанські проти південно- східних українських - основи української літературної мови, а проте нікому не спаде на думку утворювати окрему літературну мову для Сибіру, наприклад.
Але найбільше заперечують проти уживання укра¬їнської літературної мови на Кубанщині не на підставі окремішності кубанської мови від мови Південно- Східної України (на окремішності кубанської мови ґрунтуються заперечення людей зовсім не обізнаних або дуже мало обізнаних як з мовою Кубанщини, так і з мовою Пів[денно]-Сх[ідної] України), а на тому, що ніби сучасна літературна мова на Україні - мова „га¬лицька”, а не українська, справжня ж українська мова - мова Шевченкових творів.
Цієї думки додержуються майже всі росіяни й бага¬то українців, висловлюють її рішуче, але завжди з чу¬жого голосу, бо на перевірку виходить, що такі особи ні одної галицької книжки не прочитали й думку про „га¬лицьке” походження сучасної української літературної мови прийняли тому, що не все в ній розуміють.
Торік Приморсько-Ахтарський районний виконав¬чий комітет Кубанської округи виніс постанову: „Не вво¬дить в школы галицкого языка, которого не понимают не только дети, но и взрослые”. В цій постанові надзвичай¬но яскраво відбилась та плутанина в думках про дві га¬лузі української літературної мови, що панує в широких громадських колах на Кубанщині. Звичайно, ніхто ніко¬ли і в думці не мав запровадити по школах Кубанщини галицькі діалекти, і Приморсько-Ахтарський виконком назвав „галицькою мовою” ту літературну мову, що за¬проваджена на Україні, певно тому, що члени виконком) самі її не розуміють або розуміють мало.
На незрозумілість української літературної мови для широких робітничих і селянських мас найбільше посилаються всі, хто виступають проти запровадження цієї мови в громадському житті Кубанщини.
Справа ця надзвичайної ваги і в ній треба розібра¬тися якомога детальніше й об’єктивніше.
Коли говорять про незрозумілість української літе-ратурної мови, то завжди цим хочуть сказати, що російська літературна мова зрозуміла всім, навіть селя- нам-українцям, і тому немає потреби російську мову заміняти українською.
Покажемо спочатку, що думка про зрозумілість російської літературної мови для українських селян помилкова, потім з’ясуємо, чому неосвічені або мало- освічені люди (а такі здебільшого бувають селяни) не все розуміють у літературній мові свого народу.
1926 року вийшла друком інтересна книжка - „Язык газеты” - трьох авторів: М. Гуса, Ю. Загорянського та Н. Кагановича. Автори поставили собі завдання - вияс¬нити, оскільки мова сучасних російських газет зрозуміла для широких російських мас. Досліди робили автори не випадково, а за певною системою й наперед продумани¬ми методами. Досліджували росіян-червоноармійців ве-
дикого культурного центру (Харкова), людей з газетною мовою більше обізнаних, ніж звичайні селяни, причому в даваних червоноармійцям фразах не було незнайомих слів, так само в них не траплялось незрозумілих понять. Автори звернули увагу тільки на одну сторону газетної мови - на конструкції фраз. І от досліди тільки однієї цієї сторони газетної мови привели авторів до такого виснов-ку: „25%, четверть содержания наших газет проходит ми¬мо читателя-красноармейца, читателя более передового, более подготовленного. Можно не сомневаться, что эта четверть обращается по меньшей мере в треть, когда де¬ло доходит до массового крестьянского читателя. Тем более, что крестьянин читает газету не в обстановке об¬следования, когда все его внимание сосредоточено на чи¬таемом, когда перед ним стоит сознательно поставлен¬ная цель - понять смысл отдельной фразы.
И нам кажется, что налицо полное неблагополучие, если даже в специальной обстановке, повышающейстепень восприятия, более подготовленная газетнаяаудитория признает газетную речь на 25% непонят¬ной”(підкреслення авторів. -І. Ш.).
Отже, тільки через конструкції фраз російська газет¬на мова на 25% незрозуміла для росіян-червоноармійців, а на скільки збільшився б цей відсоток, коли б узяти на увагу ще незрозумілість окремих слів? Адже часто й гус¬то ті слова, що їх інтелігент-росіянин вважає за зви¬чайнісінькі, для неінтелігентів незрозумілі. В одній мос¬ковській лікарні, звертаючись до хворого, кондуктора московського трамвая, лікар сказав таку фразу: „Семе¬нов, вам придется полежать: у вас осложнение”. Слова „осложнение” Семенов не зрозумів. Другий хворий, робітник із м. Владимира, прочитав у своїй історії хворо¬би: „Состояние удовлетворительное” і теж не зрозумів.
Щоб покінчити із зрозумілістю російської літератур¬ної мови для широких мас Кубанщини, дозволю собі на¬вести ще пару цитат. Краснодарська газета „Красное зна¬мя” давала звіт перед місцевими робітниками, і от які по¬бажання висловили робітники: „«В газете печатается много разных тезисов, которые рабочими трудно пони¬маются, нужно эти тезисы переделывать на понятные для рабочего статьи», - заявляет один рабочий. «В газе¬те печатается много труднопонимаемых статей, а вот фельетона почти нет»”, - говорить інший („Красное зна¬мя”, 1927.У.17). Так само і в школі. Наука дітям дається і легше, і результати навчання українців їх рідною мовою далеко більші, ніж тоді, коли вчать російською мовою. Пошлюсь на свідчення інспектора Поповичівського рай¬ону Кубанської округи т. Ширяева, росіянина з поход¬ження. За його словами, навіть ті вчителі, що раніш про¬тивились запровадженню українізації, тепер додержу¬ються тієї думки, що треба ввести українську мову як ви-кладову по тих школах, де вчаться діти чорноморців (див. доповідь т. Лоли „Национальный вопрос на Куба¬ни”, „Бюллетень” № 6 Второй Кубанской окружной кон¬ференции РКП(б) 1925 г.).
Наодномуз’їзді жіночих організацій, що відбувався на російській мові, одна з делегаток пояснила мовчання
селянок тим, що по-російському вони говорити не вміють, а говорити українською мовою соромляться. Важно в цьому випадкові не тільки те, що через мовчан¬ня делегаток-селянок робота з’їзду не розгорнулася так, як мусила б розгорнутися, а й те, що в селянок обов’язко¬во мусило бути почуття відлюдності й приниження, а такі почуття аж ніяк не можуть сприяти утворенню тих громадян, які мусять бути в соціалістичній державі.
Висновок з цього може бути тільки один: треба, щоб серед кубанських українців, як і в УСРР, їхня мо¬ва була мовою громадського й культурного життя.
Намагатися ж мільйони українців (хоча б у Північ¬но-Кавказькому краї) навчити російської мови, їх ру¬сифікувати, значить свідомо стати на шлях затримуван¬ня культурного росту українців. Та і марне це діло: по¬над двісті років велась систематична й всебічна ру¬сифікація, але результатів значних вона здобула тільки в тому, що ґрунтовно знищила початки тої культури, яка розвинулась на Україні на кінець XVII століття й обіцяла в майбутньому дати добрі наслідки. Русифіку¬вати вдалося тільки значні культурно-промислові цент¬ри та урядницькі верхи повітових міст, а багатомільйон¬на маса як була, так і залишилась українська.
На цьому можна б закінчити розгляд закидів проти української літературної мови і заперечень проти її за-стосування в громадському й державному житті ук¬раїнців на Кубанщині, але досить часто доводиться чу¬ти від осіб, які мало розбираються в справах мовних, заяву, ніби українська мова не може бути літератур¬ною хоч би через те, що вона не мова, а наріччя.
Але для того, бути чи не бути українській мові мо¬вою літературною і для Кубанщини, зовсім не важить її ранг: „мова” вона, „наріччя” чи „діалект”. Єдиною правильною відповіддю в цьому випадкові буде та, яку дав І. Франко:
Діалект чи самостійна мова, - Найпустіше в світі се питання.
Міліонам треба сього слова,
І гріхом усяке тут хитання.
Так само і тільки так треба відповісти й на питання про застосування української літературної мови для потреб культурно-громадського й державного життя українців як на Кубанщині, як і взагалі на всьому Північнокавказькому краї. А для розмов про утворен¬ня для кубанців окремої від української літературної мови на основі їхніх говірок, як показав попередній ви¬клад, немає ніяких реальних підстав, і ці розмови тре¬ба раз і назавжди здати в архів.

Довідка про автора 
Іван Шаля - український мовознавець і педагог. Народився 1891 року на Прилутині. Закінчив Петроградський університет (1916 р.). Був інспектором освіти в Переяславі й Києві. З 1920 року - викладач Київського інститут, народної освіти, з 1926 - професор Краснодарського педагогічного інституту. Автор, разом з П. Горецьким, підруч¬ника „Українська мова. Практично-теоретичний курс” (1926р.), який здобув велику популярність і загалом мав 8 ви дань. Передруковану тут статтю програмового характеру „Українська літературна мова та мова Кубанщини' опублікував у харківському журналі „ Червоний шлях” (1929. - № 5-6). Виступав у пресі з питань українізації на Кі< бані. 1933 року заарештований у сфабрикованій ОҐПУ справі „Союзу Кубані й України” й засуджений до 10 рокі ув'язнення. Перебував у Соловецьких таборах. Наприкінці 1937року розстріляний.
ПРИМІТКИ
1 Дуже можливо, що відсоток українців на Кубанщині більший, бо за перепису було багато непорозумінь з визначенням національності.
2 Випуск перший - Сборник статей по экономике и культуре. - Краснодар, 1927.
3 Станиця Пашківська - верстов з 10-12 завдальшки від м. Красно¬дара.
4 Надрукована в тому ж збірникові, що й стаття В. Чистякова.

Переглядів: 483 | Додав: Керівник | Теги: Балачка | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 3
3 Їkarus  
втомлений був коли читав smile треба ще раз перечитати tongue

1 Їkarus  
складна якась стаття вийшла book

2 Керівник  
В якому сенсі? smile

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу

Календар
«  Липень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Погода

Наша кнопка


Корисні посилання


  • Просвіта © 2019 Створити безкоштовний сайт на uCoz