Інтернет-портал української культури Кубані

Понеділок
20.05.2019
13:42
Вітаю Вас Гість | RSS Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту

Новинки бібліотеки
[25.06.2017]
Кирий О. Адыгейский ... (0)
[22.01.2017]
Кирий П_Украинская м... (0)
[05.12.2016]
Спиридон Добровольсь... (0)
[19.03.2015]
Іванис В. Стежками ж... (0)
[07.03.2015]
Український тиждень ... (0)
[26.11.2014]
Козак Мамай (0)
[11.10.2014]
Жарко Я. Баштанник (... (0)
[24.09.2014]
Петлюра С. Секретні ... (0)

Архів записів

Пошук

Запрошуємо!

Головна » 2012 » Жовтень » 18 » Мова
21:42
Мова
КУБАНСЬКЕ НАРІЧЧЯ: ДО ПОСТАНОВКИ ПИТАННЯ 
Проблема національної структури та мови Кубані є дуже важливою і суперечливою. Навіть у роботах останніх років нема єдності у визначенні на-ціональності мешканців цього регіону. Ні в кого не викликає сумнівів те, що «история Кубани теснейшим образом связана с украинским этносом» [9].
Однак і сам автор зазначеної статті відзначає, що якщо за даними перепису 1926 р. чисельність українців складала 45,48%, то «данные переписи 1939 г. зафиксировали уникальную в своем роде с точки зрения этнокультурных и этнодемографических процессов ситуацию: за межпереписной период на 86,5% увеличились численность русских на Кубани, тогда как численность украинского населения уменьшилась на 89,2%» [9]. Але такий стан, як нам здається, зумовлений не лише реальним зменшенням чисельності українців, викликаним певними соціальними причинами, до яких належать «последствия коллективизации, репрессий, голода, когда сокращение местного населения
(преимущественно украинского), компенсировалось массовыми миграционными потоками из южнорусских и центральных областей России, из Ростовской об-ласти и Ставропольского края для того, что бы заселить опустевшие станицы»
[9], але й зі зміною національної самосвідомості мешканців Кубані.
Як відзначав Володимир Пукіш, «спрашивая жителей станиц Темрюкского района, на каком языке они разговаривают дома и кто они по на-циональности, получаешь такой ответ: «Балакаем по-хахлацки, родной язык – кубанский; мы – кубанцы, русские»» [8]. Він пояснює це тим, що «для кубанцев украинский язык не стал показателем этнической идентичности, ко-торым оказался российский патриотизм, основанный на исторической памяти о военных победах казаков и поддерживаемый сегодняшним привилегирован-ным статусом казачества» [8]. Це можна назвати фактором формування «ку-банської козацької самосвідомості». До речі, деякі дослідники та публіцисти стали говорити про існування певної особливої сутності – кубанського наріч-чя. Наприклад, Петро Ткаченко, полемізуючи з тезами Анатолія Авраменка та Миколи Бондаря, стверджує, що треба «признать за кубанским диалектом два материнских языка, в равной мере – русский и украинский» [11]. У тій самій статті він відзначив, що «на обывательском уровне кубанский диалект называ-ется «суржиком» или «пэрэвэртнем» [11]. Дійсно, ситуація тісної взаємодії мов зазвичай створює інтерферентні («суржикові») ситуації. Треба погодитись з В. І. Ковальовим, що «так называемый суржик и в наши дни относится к чис-лу широко распространённых, широко известных, широко обсуждаемых, но всё-таки малоизученных явлений» [5, с. 58]. Поки що не визначено його статус у соціально-мовній картині світу. За визначенням Л. Ставицької і В. Труба, суржик є «некодифікованою просторозмовною мовою, яка виникла як наслі-док масової тривалої контактної українсько-російської двомовності в її диглосній формі. Суржик постає в результаті системної інтерференції на фонетичному, морфологічному, лексичному, синтаксичному рівнях; він репре-зентований цільно-оформленими лексемами – суржикізмами, які накладаю-ться на українську або російську мовну основу; виявляє себе на базі ре-гіональних різновидів української мови як мовний код в осіб з різним типом мовної компетенції, у різнотипних соціально-корпоративних та комунікати-вних сферах» [10, с. 77]. Однак це визначення дозволяє припустити, що суржик – це все ж таки не особлива «просторозмовна мова», а просторозмовний різновид тієї або іншої мови на територіях інтерферентного спілкування. Інакше кажучи, суржикова інтерференція мов не призводить до виникнення нової мови, а являє собою територіальний просторозмовний рі-зновид певної мови. Наприклад, «львівський балак», «галицька (львівська) гвара», незважаючи на те, що є розповсюджені на території України і являють собою, в принципі, суржикову контамінацію польської та української мов, все ж таки, визначається не як особливе мовне утворення, не як окрема мова, що виникає внаслідок мовної інтерференції, а як говірка, скоріш за все – складова південнокреського діалекту польської мови [13]. «Донбаський суржик» – це не російсько-українська мова, а інтерфероване просторіччя – складове півден-норосійського наріччя російської мови.
Дійсно, в деяких випадках діалект, суржикового або анклавного типу, мо-же стати основою для створення нової мови. Можливо, історія кубанських говірок саме і свідчить про те, що зараз існує особливий кубанський етнос, що виник на базі двох стихій – російської та української? Питання, яке треба вирішити для такої констатації, є так само банальним, як і традиційне питання класичної софістики: що було раніше – курка або яйце? Інтерпретується, щоправда, тут це питання по-іншому: що чому передує – етнос мові чи мова етносу? На перший погляд, воно повинне бути вирішено однозначно – немає етносу без своєї мови. Як писали В. Іванишин і Я. Радевич-Вінницький, «мова – один з факторів самоорганізації суспільства й невід’ємна ознака таких об’єднань, як рід, плем’я, народності, нації» [3]. Більше того, деякі вчені абсолютно безапеляційно стверджують, що нації – це «мовне співтовариство» [4, с. 261]. Цим констатується, що факт створення мови передує факту створення етносу. Це й дозволяє прихильникам цієї концепції стверджувати, що дату появи в тих або інших діалектах індивідуальних мовних рис, що є значимими для сучасної мови, можна вважати датою появи нової мови, а отже, і нового етносу. Але такий підхід здається нам хибним. І ця хибність свого часу відзначалася у А. Кримського в межах його теорії про раннє виокремлення української мови з східнослов’янської єдності. Нагадаємо, що вчений у статті «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» перелічив всі ті відмічувані в сучасній українській мові особливості, які були виявлені ним при аналізі пам’ятників уже XI сторіччя. Такими є, власне, п’ять фонетичних рис – змішення звуків і й ы, поява і на місці старого «ятя», трансформація звуку в у звук у у деяких позиціях, поява фрикативного г і змішання твердої й м’якої вимови р. В галузі морфології вченим відзначається змішання давального й місцевого відмінків іменників чоловічого роду, заміна флексії -ей на флексію -ев (-ов) у родовому відмінку множини іменників чоловічого роду з основою на м’який приголосний, стягнення інфіксів ова й ыва в дієслів, поява флексії -мо в 1 особі теперішнього часу дієслів і трохи інших [6, с. 260–268]. Констатація існування таких рис і дозволила А. Кримському стверджувати, що «жива мова півдня XI століття стоїть серед східного слов’янства вже абсолютно відмежено», і що українська мова вже в XI сторіччі існувала «як цілком рельєфна, виразно позначена, яскраво-індивідуальна одиниця» [6, с. 268]. Але у тій самій статті вчений дав опис розходжень між західноукраї-нським і східноукраїнським наріччями сучасної йому української мови. Цих розходжень виявлено ним значно більше, ніж у південної «мови» давньоруської епохи відмінностей від інших «давньоруських мов». Будучи дослідником, який послідовно застосовує свій метод визначення статусу лі-нгвістичного ідіома, А. Кримський повинний був би зробити висновок про те, що вже в його час не існує єдиної української мови, а є дві мови – східна і захі-дна. Однак цього не робиться. Українська мова єдина, незважаючи на внутрі-шню складну діалектну стратифікацію. Але чому ж тоді такої стратифікації не могло бути в давньоруській мові, і чому ж усякий ідіом, що має мовні риси, які мало-мальськи відрізняються, треба вважати окремою мовою? Із цим не просто важко, а неможливо погодитися.
На наш погляд, треба все перевернути з голови на ноги й уважати, що саме формування єдиного етносу і є причиною об’єднання й конвергенції споконвічно різних діалектів, що включаються в цей етнос, у єдину мову. А для цього потрібно зробити тільки один висновок: мова і етнос – це не те ж саме! Саме так, до речі, і вважає сучасна етнографія. Як відзначає О. І. Бочковський, «нації можуть утворюватися, не маючи ще своєї на-ціональної мови» [1]. Так, наприклад, виникла американська нації, так, напри-клад, існують зараз серби й хорвати, португальці й бразильці, аргентинці, перуанці, іспанці тощо, які говорять однією мовою. І тільки потім у деяких споконвічно «безмовних» націй з’являється своя мова, що є абсолютизованим діалектом прамови. Так, наприклад, виникла люксембурзька мова – споконві-чно діалект німецької мови, африкаанс – діалект голландської мови тощо. Тре-ба, мабуть, погодитися з Р. Лечем, який стверджував, що «проблема розмежу-вання "мови" і "діалекту" найтіснішим образом пов’язана з об’єднанням людей у різні соціально-історичні колективи, такі, як плем’я, народності, нації» [7, с. 163].
Що ж є рушійною причиною формування етносу? Як справедливо вказував Л. М. Гумилев, етнос – це «не сукупність подібних осіб, а система, що складається не тільки з осіб, різноманітних як генетично, так і функ-ціонально, але й із продуктів їхньої діяльності протягом багатьох поколінь: техніки, антропогенного ландшафту й культурної традиції» [2]. Фактором, що формує етнос, є, по-перше, спільність території проживання й, що найголовні-ше, контактність, тобто постійне визначення сусідів як «своїх», таких, що належать до твого колективу. Звичайно ж, можливими є різноспрямовані мі-грації представників одного етносу, які зберігають свою етнічну самоідентифікацію, але це збереження є можливим вже тільки після того, як нації сформувалася. По-друге, спільність проживання й контактність припу-скає згуртованість територіально об’єднаного колективу в питаннях самозахи-сту. Інакше кажучи, формування етносу припускає свого роду споконвічну «державність», так би мовити, політичне об’єднання «своїх» проти «чужих». Швидше за все, на цій стадії виникає етнонім, що дозволяє позначити «свого».
По-третє, «державність», якою б примітивною вона не була, формує й зага-льну господарську діяльність, що, в остаточному підсумку, формує загальну матеріальну й духовну культуру етносу. У такий спосіб «етнічна спільність, що сформувалася, виступає як соціальний організм, що самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новому поколінню мови, культури, традицій, етнічної орієнтації й т.д.» [13]. Інакше кажучи, причини виникнення етносу аж ніяк не лінгвістичні – вони є соціально-політични-ми. Спільна ж мова виникає як реакція на необхідність соціально-політичної конвергенції. При цьому спочатку наявність спільної мови обумовлено необхі-дністю взаєморозуміння учасників етносу, і лише потім – необхідністю їхньої етнічної самоідентифікації. Укажемо, що не окремої мови, а саме спільної. Така ж мова може бути й в інших етносів, які сприймаються як чужі. Такою є, наприклад, сербохорватська мова для сербів, хорватів, боснійців і чорногорців, німецька мова для німців, австрійців, ліхтенштейнців, португальська для португальців і бразильців тощо. Таким чином, саме поява етносу може спровокувати появу нової мови на базі «кубанського суржику».
Чи можна говорити, що існує окремий кубанський етнос? Для такого твердження, на наш погляд, повинні існувати вагомі аргументи. Так само, як і для твердження про те, діалектом якої мови є кубанське наріччя – російської чи української. Для того, щоб ця аргументація з’явилася, на наш погляд, потрі-бна серйозна превентивна дослідницька робота, яка б торкалася всіх боків життя кубанських станиць. Спочатку нам необхідно визначити відправну точку дослідження історії формування сучасної кубанської єдності. Можливо, це буде 1926 рік – рік того перепису, який відбив проживання на території Кубані 45,5 % українців. Для цього періоду треба відтворити етно-мовно-культурну карту, яка б мала стати-стичну основу. Відштовхуючись від цієї статистики треба відстежити демо-графічно-міграційну картину розвитку всіх «споконвічних» станиць і встановити, чи виїжджали з них українці, чи змінювали вони свою етнічну самоатрибуцію, чи зменшувалася народжуваність тощо? Нам необхідні фронтальне лінгвістичне, етнографічне, фольклорне, історичне дослідження, які б встановили, які мовні, етнографічні та фольклорні риси превалюють в кожній з досліджуваних територій. Саме на основі таких досліджень і варто робити висновки.
Зрозуміло, що це – лише мої нотатки «на манжетах», які, можливо, відби-вають не реальний стан справ на Кубані, а лише є інтерпретацією тих ві-домостей, які я зміг отримати. З мого боку було б неправильним абсолюти-зувати те, свідком чого я сам не був. Тому моє повідомлення є лише пропози-цією вченого, який хоче не констатувати, а з’ясувати. 
В. І. Теркулов

 ЛІТЕРАТУРА 
1. Бочковський О. І. Вступ до націології. - Режим доступу:
http://www.ukrstor.com/ukrstor/natiologia24.html
2. Гумилёв Л. Этногенез и биосфера земли. - Режим доступа:
http://www.kulichki.com/~gumilev/EBE/ebe05.htm
3. Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. - Дрогобич: Видавни-ча фірма "Відродження", 1994. - 218 с. - Режим доступу:
http://www.ruthenia.info/txt/radevynja/movnaz/index.html#IX МОВА І ЕТНОС.
332
4. Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму: монографія. - К.: Либідь,
1999. - 352 с.
5. Ковалев В. И. Суржик и актуальные проблемы речевой культуры в
Украине. // Вісник Луганського національного університету ім. Т. Шевченка. -
2010. - № 2. - С. 58–63.
6. Кримський А. Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася //
Кримський А. Твори в п’яти томах. - К.: Наукова думка, 1973. - С. 252–282.
7. Леч Р. К вопросу о соотношении категорий «язык» и «диалект» // Рус-ское и славянское языкознание. - М., 1972. - С. 162–169.
8. Пукиш В. Кубанские украинцы: свои среди чужих, чужие среди своих //
Експедиція ХХІ. Дніпропетровськ, 2010. - № 3.
9. Ракачёв В. Н. Украинцы на Кубани: особенности демографической истории
// Кубань-Украина. – Режим доступа: http://www.kuban-ukraine.org/ru/rakachev.html
10. Ставицька Л. О., Труб В. М. Суржик: міф, мова, комунікація // Украї-нсько-російська двомовність. Лінгвосоціокультурні аспекти. - К.: Унів. вид-во
ПУЛЬСАРИ, 2007. - С. 31–121.
11. Ткаченко П. Есть ли на Кубани мова // Новая газета Кубани (Краснодар).
2009. № 79. 22 окт. С. 18–19.
12. Этнос // Википедия. – Режим доступа: http://ru.wikipedia.org/wiki/%
D0%AD%D1%82%D0%BD%D0%BE%D1%81
13. Kurzowa Z., Szpiczakowska M., Skarżyński M. Polszczyzna Lwowa i
kresów południowo-wschodnich do 1939. - Warszawa; Kraków, 1983. - 493 s.

Джерело: "Кубань-Україна", №5
Переглядів: 716 | Додав: Керівник | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу

Календар
«  Жовтень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031

Погода

Наша кнопка


Корисні посилання


  • Просвіта © 2019 Створити безкоштовний сайт на uCoz