Інтернет-портал української культури Кубані

Понеділок
28.09.2020
08:27
Вітаю Вас Гість | RSS Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту

Новинки бібліотеки
[14.09.2020]
Петр Ткаченко. Кубан... (0)
[16.06.2020]
Земцов М. Слышишь Ку... (0)
[03.05.2020]
Нирко Олексій. Кобза... (0)
[03.05.2020]
Нирко Олексій. Доля ... (0)
[25.06.2017]
Кирий О. Адыгейский ... (1)
[22.01.2017]
Кирий П_Украинская м... (0)
[05.12.2016]
Спиридон Добровольсь... (0)
[19.03.2015]
Іванис В. Стежками ж... (0)

Архів записів

Пошук

Запрошуємо!

Олексій Нирко - подвижник кобзарства на Кубані та в Криму


Раді повідомити, що наша бібліотека поповнена працями кобзарознався Олексія Федоровича Нирка. Кобза - сторовинний український музичний інструмент. Єдиний інструмент, який освячується. Кобзарями називали мандрівних музикантів, які співали думи та народні пісні, деякі з них мають досить глибоке коріння. З України традиція кобзарства була принесена і на Кубань. На жаль, кобзарство у традиційному сенсі було знищено більшовиками у 1930х. В наші часи кобзарями називають професійних та самодіяльних артистів. Одним із таких артистів і викладачем музики був Олексій Нирко. На жаль він не застав за життя повноцінного видання його праць. Однак, якщо його праці будуть корисними в наші дні для тих, хто цікавиться українською культурою - це буде гідне вшанування пана Нирка.



КОБЗАРСТВО КРИМУ І КУБАНІ

Книга відомого ялтинського бандуриста-подвижника Олексія Нирка «Кобзарство Криму та Кубані» вийшла друком під грифом Міністерства освіти і науки України, Науково-дослідного інституту українознавства, кафедри українознавства факультету прикладної лінгвістики університету «Львівський Ставропігіон» та Українського університету в Москві.
Додамо, що сталося це, на превеликий жаль, після смерті автора – Олексія Федоровича Нирка.Той матеріал, який він зібрав, дослідив і упорядкував, не спромоглася осягнути жодна наукова установа. А то ж — територія, на якій проживали і творили самобутнє кобзарське мистецтво українці. Тим цінніша робота, яку він самотужки зрушив, підготувавши підґрунтя для подальшого наукового дослідження. Бодай коротко нагадаємо про основні віхи його життя і творчості, бо воно варте того, щоб на його прикладі вчилася молодь самовіддано працювати собі на радість, а Вітчизні на користь.
Народився 1926 року в селі Мар’янському Апостолівського району на Січеславщині (Дніпропетровщині). В селі, яке за російського самодержавства не знало кріпацтва.
В юності «за націоналізм» прямо зі студентської лави запроторений до сталінських концтаборів (1950-1956 рр.)
Через деякий час після звільнення, маючи певну музичну освіту, зайнявся активно музикальною діяльністю – викладав мистецтво гри на бандурі. Зокрема, керував у Нікополі капелою бандуристів.
Новий, дуже важливий етап у його творчій біографії розпочинається після переїзду молодого подружжя Нирків до Ялти. У тому ж році Олексій Нирко організовує і керує капелою бандуристів імені С. Руданського при Ялтинському технікумі гуманітарної освіти. Своїм дітищем він талановито керував 40 років, отримавши високе звання народної капели і зробивши вагомий внесок у багатонаціональну культуру кримського регіону. Успіхи її супроводжували не лише в колишньому Союзі, а й в багатьох країнах Європи.
У 1975 році він так само вдало організовує ще одну капелу – дитячу – «Кримські проліски», яка також була удостоєна високого звання народної, що не мало прецеденту на той час.
У 1999 році за сприяння О. Нирка був організований напівпрофесійний ансамбль «Зоряниці».
Усі ці роки маестро, крім викладацької роботи в технікумі гуманітарної освіти (згодом – інститут, а далі – університет), активної участі в різноманітних конкурсах в т. ч. за рубежем, великої громадської роботи (один з найактивніших учасників відкриття музею Лесі Українки в Ялті; після проголошення Незалежності України – організатор і перший голова «Просвіти»; засновник щорічних фестивалів «Дзвени, бандуро!»), розпочинає скрупульозну роботу на неторкнутих ще перелогах кобзарства в Криму, а згодом і Кубані, освоєної колись запорозькими козаками, котра до більшовицького нашестя була просякнута в усіх сферах духом українства.
Коли б Україна була українською, то вона б гідно оцінила внесок свого сина в національну культуру, а тодішня совєтська влада, пам’ятаючи про наклеєний нею ж ярлик «українського націоналіста», зі скрипом дала О. Ф. Нирку «Відмінника народної освіти». При цьому номенклатура постійно відсовувала або викреслювала його ім’я зі списків на «Заслуженого діяча культури». Олексій Федорович — не та людина, щоб ганятися за званням, проте сам факт говорить, чия то була влада. А це високе звання було присвоєне вже в незалежній Україні.
Він дослідив історію розвитку українського театру в Криму в 20-х роках ХХ ст. і видав монографію «Українська театральна трупа в Ялті» лише в наш час. (Між іншим, в цій трупі починала свій творчий шлях знаменита потім Оксана Петрусенко).
Він здійснив свою мрію і відкрив у Ялтинському університеті гуманітарної освіти в одній з кімнат експозицію майбутнього музею кобзарства Криму та Кубані.
Плодом багаторічних зусиль стало посмертне видання його наукових праць під загальною назвою «Кобзарство Криму та Кубані».
Відкривається виданн ... Читати далі »
Прикрепления:
Категория: | Просмотров: 76 | Добавил: brodnyk | Дата: 03.05.2020 | Комментарии (0)

Этнические процессы в кубанском казачестве в произведениях дореволюционных ученых


Кубанское казачество с его историей дает интересный материал для изучения механизмов этнической эволюции и взаимодействия близких, но разных этнокультур. Об этнической неоднородности Кубанского казачества писали многие исследователи прошлого; более всего уделялось внимание факторам, обусловившим социальные и этнокультурные процессы. Дюк де Ришелье, знавший бывших запорожцев, названных по указу Екатерины Второй черноморцами, посетив Екатеринодар и Черноморию в 1806 г., в своем донесении отмечал, что "черноморцы, обзаведясь хозяйством, перестали быть марнотравцами", то есть бездумными гуляками и мотами, какими они были в Запорожской Сечи. Указывая на изменения стереотипа поведения казаков, граф положительно отзывался о хозяйственной и культурной деятельности атамана Ф. Я. Бурсака и черноморских старшин.

И. Д. Попко также отразил возникшие на Кубани социально-культурные различия в среде черноморцев. Он указывает, что "в куренях, прилегающих к промышленным водам, больше жизни, благоустройства, больше добрых нравов – и сами казаки, взятые в смысле военных людей, бодрее, развязнее и смышленее; напротив, в куренях степных, где преобладает пастушеский быт, менее предметов, на которых глазам отрадно было бы остановиться, казаки менее развиты и более склонны к конокрадству и волокрадству, более подвержены этой нравственной болезни беднейшего класса войскового народонаселения. Те, наконец, из степных куреней, на полях которых меньше хуторов, имеют лучший вид и лучшую нравственность перед теми, которые сжаты хуторами" [1].

К сожалению, историк не отметил изменения в традиционной культуре черноморцев, произошедшие под влиянием переселений на Кубань бывших реестровых и слободских казаков Полтавщины, Черниговщины и Харьковщины (1809, 1820–1822, 1840-е гг.), а всего лишь указал на этническую однородность черноморских казаков. "Малороссийские казаки, из которых набиралась Запорожская Сечь во все время ее существования, приселения их, как ни были они значительны, не внесли никакой разноплеменности в население коренное, и в настоящее время (1850-е годы – Н. Т.) весь войсковой состав черноморского народонаселения носит одну физиономию, запечатлен одной народностью – малороссийской [1. С. 35].

Тем не менее, определенные изменения в языке и традиционной культуре черноморцев произошли, о чем свидетельствуют песенный фольклор и обряды. По всей видимости, именно в связи с этими переселениями связаны увеличение в фольклоре лирических и обрядовых песен, дальнейшие изменения в стереотипе поведения; черноморцы становятся воинами, земледельцами, служивым сословием.

Создание Кубанского казачьего войска путем объединения Черноморского казачьего и Кавказского линейного войск носило больше политический, чем военно-стратегический характер. Оно было направлено на устранение неких "негативных", с точки зрения самодержавия, этнических черт, существовавших у черноморцев.

"Отдельность" черноморцев, по мнению самодержавных сановников, "принимает вид национальности" и выражается нерасположением к инородцам". "Слияние Черноморского войска с Кавказским Линейным может действовать против этого, – писал автор проекта создания Кубанского войска генерал А. И. Барятинский, – но чтоб это слияние проникло в самый быт казаков" [2]. Вряд ли могла эта и другие попытки самодержавия повлиять на этническое самосознание, историческую память и культуру казачества определить как эффективные.

Ф. А. Щербина в своих трудах отметил ряд социально-культурных различий у черноморцев и линейцев. Довольно подробно он осветил возникновение Старой и Новой Линий, колонизацию Предгорья. Историк, в частности, указывает на этническую пестроту линейцев, состоявших из потомков Донского казачества, бывших екатеринославских и слободских казаков (украинцев), крестьян – жителей селений Кавказской губернии (выходцы из Центральной России), отставных солдат, представителей Волжского казачества и т. д.

К сожалению, он не указал на происходившие этнокультурные процессы в этой этносоциальной группе, отметив лишь факторы, повлиявшие на социально-экономическое развитие. К ним следует отнести то, что "у линейцев самостоятельность была задавлена на первых же порах колонизации". "На Старой Линии не было общих объединительных форм самоуправления. Каждый полк составлял чисто военную административную единицу, с полковым управлением во главе. Отдельные части – станицы, были лишь по названию общинами, с слабыми зачатками самоуправления на первых порах колонизации и с совершенным подавлением его в последующее время… Войной и сторожевой службой поглощалась самобытность казачьей общины, вся жизнь которой – военная, хозяйственная, общественная и даже семейно-бытовая, регулировалась военными правилами и приказами" [3].

С созданием Ку ... Читати далі »
Прикрепления:
Категория: | Просмотров: 34 | Добавил: brodnyk | Дата: 24.04.2020 | Комментарии (0)

Пропонуємо вашій увазі збірку нарисів про Кубань. Виданов Харкові 1928, в період українізації, коли виходило чимало якісної літератури. Назагал, 20-ті рр. були "золотим періодом" для української літератури та українського книговидання. І Кубані це також стосується.



На жаль, через завеликий розмір файлу (42 МБ) немає можливості додати його до нашої бібліотеки. Завантажити можна на сайті Гуртом: https://toloka.to/t109788
Або на сайті Escriptorium http://escriptorium.univer.kharkov.ua/handle/1237075002/8685?fbclid=IwAR2z8K1RCQqq07KLQ31pTg5R1DMdbH4NAqZwkgbFheyOJStkf_Pkm9F4vTo
Прикрепления:
Категория: | Просмотров: 43 | Добавил: brodnyk | Дата: 16.04.2020 | Комментарии (0)

Анатолій Авраменко про покладання квітів до Кобзаря




9 березня 2020 року у Краснодарі, в День народження Шевченка, о 12 годині ми прийшли з квітами до нашого Кобзаря... З нами були співробітники Генерального консульства України у Ростові-на-Дону. Ніяких політичних гасел не було. Тільки квіти, привітання, слова про творчість Шевченка… В цей час нібито випадково поруч з нами по вулиці Шевченка проїхав великий «автозак» з великим надписом «ФСИН» («Федеральная служба исполнения наказаний»). А ми якби цього не помітили.
Потім разом з генеральним консулом поїхали на маленький концерт у Будинок національних культур. Через годину дзвінок: виявилося, що ВСІ наші квіти вже зникли.
В минулому році було подібне. Біля нас крутилася якась невідома людина – то одне спитає, то інше. Потім ми розійшлися, а один з нас пішов на трамвай. Вже там, у трамваї, під час руху він побачив, що під’їхала автівка, поліцаї забрали ВСІ квіти. З ними був той самий шустрий чоловік, що крутився біля нас.
Так місцева влада хоче довести світові, що українців у Краснодарі немає і Кобзаря ніхто не пам’ятає.
Прикрепления:
Категория: | Просмотров: 73 | Добавил: brodnyk | Дата: 11.03.2020 | Комментарии (0)

7 серпня 1918 український уряд підписав договір із Доно-Кавказьким Союзом.




Українська держава гетьмана Павла Скоропадського й Доно-Кавказький союз підписали договір про кордони 7 серпня 1918-го. Подія відбулась під час українських національно-визвольних змагань і громадянської війни в Росії.
Згідно з договором, сторони визнали існування держав та їхній суверенітет. Домовились про налагодження товарообміну та подальшу розробку угод щодо фінансових і митних відносин.
Кордоном визначили давню адміністративну межу. За Україною залишалась Харківська, Воронезька та Катеринославська губернії колишньої Російської імперії. Донці отримали частину земель на Донбасі.
Договір був чинним недовго. За декілька місяців Директорія УНР під проводом Володимира Винниченка очолить повстання проти гетьманату. Вона повалить його та відновить Українську народну республіку. Область війська Донського ліквідують більшовики 1920-го.
Гетьман Павло Скоропадський затвердив закон про громадянство Української держави 2 липня 1918-го. Українським громадянам заборонялося одночасно бути підданими іншої держави. В Україні вони отримували права та обов'язки. Повинні були дбати про добробут держави.
Громадянами Української держави визнавали російських громадян, які перебували на її території. Усі особи, народжені в Україні, мали право на громадянство. Вони повинні були подати відповідну заяву протягом року після досягнення повноліття.
Прикрепления:
Категория: | Просмотров: 137 | Добавил: brodnyk | Дата: 22.08.2019 | Комментарии (0)

З Новим Роком!


Дорогие гости нашего сайта!

Сегодня, в канун Нового Года по старому стилю Администрация "Просвіти" от сердечно поздравляет вас с 2018 годом! Ушедший в историю 2017 год был тесно связан для нас с именем Виктора Кирилловича Чумаченко, подавшего много материалов для нашего сайта и вдохновлявшего его работу. К сожалению, его сотрудничество с нами и работа на благо возрождения украинской культуры Кубани безвременно оборвалась... Отошла в историю целая страница в летописи кубанского украинства. Но надо смотреть в будущее: жизнь не стоит на месте, и надо считаться с любыми её поворотами. Отныне как никогда ясно, что дело возрождения и сохранения нашей культуры лежит только в наших руках.

Будем же верить и надеяться! Наш сайт будет продолжать по мере сил и наличия материала свою работу, и мы всегда очень рады обратной связи от вас, наши дорогие читатели.

 

Прикрепления:
Категория: | Просмотров: 373 | Добавил: Керівник | Дата: 13.01.2018 | Комментарии (0)

Помер Віктор Чумаченко.




Віктор Кирилович Чумаченко народився 26 березня 1956 року в багатодітній селянській родині в станиці Ахметовській (тепер Лабинського району Краснодарського краю), де переважали нащадки вихідців з України. Закінчив філологічний факультет Кубанського державного університету за спеціальністю російська мова та література (1978), аспірантуру Літературного інституту ім. М.Горького Спілки письменників СРСР, захистив дисертацію на здобуття наукового ступеню кандидата філологічних наук (1988).

Віктор Чумаченко працював, зокрема, завкафедрою літератури (1992 ─ 2013) та деканом інформаційно-бібліотечного факультету (1993 ─ 1996) Краснодарської державної академії культури і мистецтв − тепер Краснодарський державний університет культури і мистецтв, науковим співробітником відділу комплексних проблем вивчення культури Південної філії Російського інституту культурології (2014 ─ 2017).

Викликає щире захоплення Чумаченко як журналіст і видавець: він був редактором журналу «Кубань» Краснодарської крайової письменницької організації, членом редколегії літературно-краєзнавчого журналу «Родная Кубань», першим заступником головного редактора регіонального наукового журналу «Культурная жизнь Юга России» (1999 − 2013), редактором кубанської української малотиражної газети «Вісник Товариства української культури Кубані». А ще був директором Науково-видавничого центру Краснодарського державного університету культури і мистецтв, старшим науковим співробітником відділу експертно-консультативної діяльності та проблем культурної і природної спадщини…

Незбагненна генетична пам’ять вела Віктора Чумаченка до українства. Останніми роками він признавався друзям, що «у снах я розмовляю українською», а в роки свого студентства «мав мрію продовжити навчання в Київському університеті, але батьки вже були старі, не зважився їх покинути у самоті». Значно пізніше йому пощастило продовжити вишкіл на філософському факультеті Українського Вільного Університету в Мюнхені (1995). Все подальше життя присвятив вивченню і збереженню забороненої і понищеної української складової в культурній традиції Кубанського краю, тісно пов’язаній з Україною походженням і подальшими зв’язками. Він очолював комісію з літератури Фонду культури Кубанського козацтва, був членом громадської ради Літературного музею Кубані (Будинку Якова Кухаренка), вченим секретарем Товариства української культури Кубані. Він був шанованою постаттю для дослідників в Україні. Сьогодні складно уявити без унікальної Чумаченкової ерудиції «Енциклопедію сучасної України», «Енциклопедію історії України», «Енциклопедію української діаспори», «Українське козацтво: Малу енциклопедію», «Шевченківську енциклопедію»… Напружена, мало не цілодобова, праця, як і незатишне становище «українофіла» та, за його власним висловом, «бездомного професора»(!), швидко підточували його здоров’я. «А в мене позиція проста: Бог його знає, скільки лишилось жити. Треба хоч щось встигнути зробити, що без мене вже ніхто не зробить. Годинник стукає все голосніше», − написав він.

Справою його життя стало вивчення української літературної традиції на Кубані, що охоплювала життя і творчий доробок близько 150 літераторів, істориків, етнографів і фольклористів. З допомогою численних друзів він збирав розкидані по багатьох архівах і бібліотеках світу відомості про Якова Кухаренка, Миколу Рябовола, Луку Бича, Івана Шаля, Петра Волиняка, Михайла Обидного, Василя Барку, Дмитра Нитченка, Олексу Кирія та багатьох інших пов’язаних з Кубанщиною вчених, митців, діячів Кубанської Народної Республіки і кубанців − вояків Армії УНР. Упродовж багатьох років наполегливо розшукував і пропагував літературний спадок Василя Мови, а ще більше ─ українсько-кубанського вченого і громадського діяча, історика Кубані, видатного діяча української еміграції Федора Щербини, розшукав його забуте поховання у Празі й домігся перепоховання у Краснодарі. Він задумав багатотомне зібрання праць вченого, з допомогою друзів виявляв їх по численних архівах і бібліотеках світу. З першої його серії під назвою «Невидані твори» на 2016 р. вийшли чотири томи з запланованих шести.

Так само вчений перейнявся долею розстріляного в Сандормоху діяча українізації на Кубані, історика Сергія Грушевського (1892 ─ 1937) − троюрідного небожа Михайла Грушевського. Це і звело нас 2005 р. з професором Чумаченком у ході підготовки книги про родовід Михайла Грушевського «Я був їх старший син». А останні кілька років ми разом з Віктором Кириловичем працювали над окремим виданням про кубанську гілку роду Грушевських, по крихтах збирали розрізнені відомості про їхні трагічні до ... Читати далі »
Прикрепления:
Категория: | Просмотров: 339 | Добавил: brodnyk | Дата: 14.12.2017 | Комментарии (0)

Забытый классик. Как исчезнувшая рукопись Василия Мовы сама нашла книговеда


 

13 января 2017 года кубанскому писателю Василю Мове исполнилось 175 лет.

Мова - единственный из литераторов, творивших на черноморском диалекте украинского языка, заслужил звание классика украинской литературы. При этом он и самый недооцененный из них. Едва ли не единственный, кто подготовился к юбилею писателя (скоро выйдет книга с произведениями Мовы, в том числе прежде не издававшимися) - кубанский профессор Виктор Чумаченко. Исследователь рассказал «АиФ-Юг» о том, как классик литературы оказался забыт и почему найти его произведения сегодня - практически непосильная задача.

Рукописи «сгорели» в огнях Гражданской войны

 

Светлана Лазебная, «АиФ-Юг»: Виктор Кириллович, под вашей редакцией в 1995 году в Нью-Йорке, а в 1899-м – в Краснодаре уже вышли две книги Василия Мовы. Готовится третья. Это ведь не банальное переиздание?

Виктор Чумаченко: Переизданиями я не занимаюсь, и если берусь за книгу, то это обязательно эксклюзив. При жизни поэту удалось опубликовать чуть больше десятка своих стихов, а написано было несколько больших поэм, драм и комедий, два цикла рассказов из жизни судебного следователя и мирового судьи (в их качестве Мова служил в Усть-Лабинске и Ейске), масса исторических зарисовок, публицистических статей, переводов... К сожалению, богатейшее наследие дошло до нас с большими потерями. Поэтому каждая новая книга - это то, что мне удалось собрать по архивам на данный момент. ... Читати далі »

Прикрепления:
Категория: | Просмотров: 377 | Добавил: Керівник | Дата: 05.02.2017 | Комментарии (0)

«СЕМЬЯ КАК ЯЧЕЙКА ТВОРЧЕСТВА»
(Литературная семья Кирий)


16 декабря 2016 года в Литературном музее Кубани прошла презентация книги переводов украинской поэзии, выполненных Прасковьей Михайловной Кирий, женой кубанского украинского поэта первой половины 20-го века Олексы Кирия. Книгу П. Кирий вы можете найти в нашей библиотеке.

Обложка книги

Под таким названием прошли очередные, декабрьские «Встречи в Литературном музее Кубани», что располагается в доме бывшего атамана и первого казачьего литератора Якова Герасимовича Кухаренко. Когда-нибудь эта встреча должна была обязательно состояться, ведь семья Кирий - это более полувека истории кубанской литературы, и каждый представитель  литературной династии внес в нее свой весомый вклад. ... Читати далі »

Прикрепления:
Категория: | Просмотров: 600 | Добавил: Керівник | Дата: 22.01.2017 | Комментарии (0)

«С книгой по жизни»
(О выставке в Литературном музее Кубани)


В конце прошлого года в Литературном музее Кубани проходила выставка, посвящённая юбилею и творческой деятельности ведущего украиниста Юга России Виктора Кирилловича Чумаченко, сделавшего, как никто, много для возрождения интереса к украинской культуре и в частности к украинской книге в нашем крае. Наш сайт, создатели и редакторы которого были вдохновлены его деятельностью, раскрывшей для публики целый пласт нашей истории и культуры, годами замалчиваемый и гонимый, присоединяется к поздравлениям и выражает юбиляру свою безмерную признательность и благодарность!

 Литературный музей Кубани располагается в живописном историческом уголке старого Екатеринодара, в доме бывшего черноморского атамана, друга Тараса Шевченко, первого кубанского литератора Якова Герасимовича Кухаренко (1799–1862). До революции здесь была панская усадьба, построенная на  старинный украинский лад, с традиционными хозяйственными постройками, пасекой, огромным фруктовым садом, широкой полосой спускавшимся к берегу бурной Кубани, крикливыми павлинами, разводившимися гостеприимным хозяином для экзотики. В начале прошлого века запечатлеть всю эту чудом сохранившуюся красоту приезжал замечательный художник, певец славных запорожских традиций С.И. Васильковский.

Литературный музей Кубани, Краснодар.


    От прошлого великолепия уцелел только дом, наполненный воспоминаниями о собиравшихся в нем первых кубанских писателях, творивших на украинском языке. ... Читати далі »

Прикрепления:
Категория: | Просмотров: 553 | Добавил: Керівник | Дата: 07.01.2017 | Комментарии (0)

1 2 3 ... 7 8 »
Форма входу

Календар
«  Вересень 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930

Погода

Наша кнопка


Корисні посилання


  • Просвіта © 2020 Створити безкоштовний сайт на uCoz